Без професійної реалізації така реінтеграція майже неможлива.
Для ветеранів, які повертаються після поранень, робота часто стає точкою опори – або ж черговим випробуванням, якщо роботодавець не готовий до діалогу. У промисловості реінтегрувати ветерана з інвалідністю непросто: через умови праці існує багато об'єктивних вимог до стану здоров’я, а робоче місце не завжди можна адаптувати.
Ці історії колишніх військових про те, як ветеранська політика "Інтерпайп" Віктора Пінчука, патронатний супровід і готовність змінювати підхід до роботи допомагають людям не просто повернутися до роботи, а відновити в собі відчуття нормального життя.
Після поранення я зрозумів: на стару роботу вже не повернуся – але зможу працювати
Костянтин Кравченко працював інженером з ремонту електрообладнання на брухтозаготівельному виробництві. Обслуговував електрогідравлічні прес-ножиці – великі машини, які ріжуть металобрухт і готують його для подальшої переплавки. Робота на ногах і доволі складна фізично: треба багато ходити, працювати з габаритними агрегатами, зокрема й залазити на них, щоб швидко реагувати на поломки.
"Влітку 2022 року вирішив піти добровольцем. За освітою я інженер-електронщик, тому йшов у військкомат з думкою, що можу бути корисним за спеціальністю. Потрапив у 92-гу бригаду, був зв’язківцем штурмової роти. Служив на Харківщині, потім біля Куп’янська, Борової, згодом – під Бахмутом, у районі Кліщіївки й Андріївки", – розповідає Костянтин.
В жовтні 2023 року він з побратимами поїхав перевіряти звʼязок на нових позиціях, аби туди могли зайти бойові групи. Втрати військових на Донеччині були значними, тому не вистачало людей для групи евакуації. Костянтину запропонували приєднатися до неї й він погодився.
"Того дня я вів трьох хлопців на позиції, бо знав дорогу, але запізно побачив протипіхотну міну. Я отримав осколкові поранення ніг та опіки, але мені пощастило, що поряд був досвідчений побратим, який швидко наклав турнікети й фактично врятував мені життя", – згадує чоловік.
Лікарі довго намагалися зберегти йому праву ногу. Було кілька пересадок шкіри й м’язів, але одна з них не прижилася, почався некроз, тож кінцівку довелось ампутувати.
"Загалом я провів близько чотирьох місяців у шпиталях, де мені зробили близько 40 операцій, а потім майже рік – у реабілітаційному центрі під Львовом. Там мене протезували, там я заново вчився ходити. Медикам вдалось зберегти моє коліно, тож відновлення проходило відносно швидко", – каже Костянтин.
Він додає, що увесь час служби та лікування його підтримував роботодавець. Координатори патронатної служби весь час були на зв’язку та допомагали й воювати, і відновлюватися. Зокрема, взяли на себе якісне екіпірування бійця, забезпечили підрозділ раціями.
"У госпіталі я був забезпечений усім, але важливо було саме відчуття, що про тебе не забули. Про роботу я думав ще під час лікування. Я знав, що за мною зберігають місце. Розумів і інше: на попередню посаду я не зможу повернутися – фізично це вже неможливо", – із сумом зауважує він.
Але завдяки тому, що колектив доволі великий, а за період служби роботу Костянтина виконувало багато його колег, то прийняли рішення про певні кадрові перестановки. Тепер ветеран працює на інженерній посаді з ремонту високовольтного обладнання. Він зауважує, що це більше кабінетна робота, яка передбачає координацію підрядників, перевірку та заповнення технічної документації.
"Сьогодні я знову ходжу на роботу – і це для мене дуже важливо. Після кількох місяців удома я зрозумів, що без справи можна просто зійти з розуму. Робота дає відчуття нормального життя: спілкування, відповідальність, зарплату, рух уперед. Я бачу багатьох хлопців із важчими ампутаціями, які місяцями не виходять з дому, – і розумію, наскільки мені пощастило. Я можу працювати, бути серед людей і відчувати, що я досі потрібен", – наголошує Костянтин.
Індивідуальний підхід "Інтерпайп" застосовує до кожного ветерана, який потребує зміни робочого місця після демобілізації.
"Ми супроводжуємо своїх співробітників з першого дня служби, підтримуємо їх адресно і на передовій, і в шпиталях, продовжуємо цю роботу і після демобілізації. Добре розуміємо, кому потрібне тривале фізичне та емоційне відновлення та інше робоче місце через втрату здоров’я.
Під час реінтеграції ветерана з інвалідністю в промисловій компанії часто не стоїть питання адаптації довоєнного робочого місця, адже робота в основних виробничих процесах передбачає і фізичне навантаження, і позмінну роботу, і наявність великої кількості можливих тригерів в цехах. Тому кожному такому оборонцю ми або підбираємо нове робоче місце всередині компанії, пропонуючи навчання та підтримку, або обговорюємо прийнятний робочий графік, довжину зміни та оновлення функціоналу посади. Цей процес – завжди діалог з ветераном. Ми намагаємось разом знайти рішення, яке врахує і досвід ветерана, цивільний та військовий, і його фізичні можливості, і амбіції, і потреби виробництва. Адже успішна реінтеграція відбувається не під час створення формального працевлаштування, а лише у win-win співпраці, коли захисник відчуватиме себе потрібним тут, матиме достойну роботу та розумітиме професійні перспективи.
Також дуже велику увагу приділяємо фізичній та емоційній реабілітації, залежно від конкретного випадку це можуть бути паралельні або послідовні процеси", – поділилась Людмила Новак, директорка з комунікацій "Інтерпайп" та кураторка корпоративної патронатної служби.
Здоровʼя після фронту змусило мене змінити роботу
До повномасштабної війни Олександр Рублевський працював електрогазозварювальником на брухтозаготівельному виробництві в Дніпрі. Робота була фізично важкою: високе навантаження, перебування на відкритому повітрі, постійна робота з металом і зварюванням. Це була його стабільна професія і зрозуміле життя.
"З початку повномасштабної війни я пішов служити у підрозділі територіальної оборони – спочатку в Дніпрі, потім на Донецькому і Запорізькому напрямках. Умови були непрості: постійний холод, сирість, ночівлі без нормального обігріву. Через це я почав часто хворіти – бронхіти, потім запалення легень. Зрештою хвороба перейшла в хронічну форму", – розповідає він.
Стан здоров’я Олександра погіршився настільки, що після демобілізації чоловік уже не міг повернутися до роботи електрогазозварювальника: умови праці стали для нього небезпечними.
"Чесно кажучи, це був непростий момент – коли розумієш, що до звичного життя дороги назад немає. У компанії про це знали. Ми почали шукати варіанти разом – я, патронатна служба, HR-фахівці. Важливо було знайти роботу, яка відповідала б моєму стану здоров’я і водночас дозволяла залишатися у професійному середовищі. Зрештою мені запропонували іншу посаду – слюсаря з ремонту обладнання", – каже ветеран.
На новій роботі навантажень, критичних для стану здоров’я, менше, це дозволяє залишатися у виробничому процесі. Повернення до роботи стало важливим етапом реінтеграції. Для Олександра це було не лише про зарплату чи зайнятість, а про повернення до нормального ритму життя після війни й лікування.
Нові обов’язки потребували адаптації, але підтримка колег і зрозуміле ставлення з боку керівництва допомогли пройти цей період без додаткового тиску.
Колеги не вимагали неможливого – і це допомогло відновитися
Артем Адамов працює в "Інтерпайп" понад 15 років з "перервами" на службу – спершу в армії, потім – в АТО та під час повномасштабного вторгнення.
Він служив у танкових військах та отримав фах водія-механіка, навідника. Під час АТО воював на Донеччині у складі 93-ї бригади, тримав Донецький аеропорт. Після демобілізації у 2016-му Артем вирішив здобути вищу освіту в металургійній сфері, а перед повномасштабною війною став лінійним керівником – начальником зміни ремонтного підрозділу в трубному виробництві. Чоловік координував роботу всіх поточних ремонтів обладнання в чотирьох цехах.
"Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, для нас, тих, хто вже мав бойовий досвід, усе було просто: зібрав речі й поїхав одразу у свою військову частину. Цього разу я пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар». Це був свідомий вибір", – зізнається він.
Поранення Артем отримав під час штурму в районі Кліщіївки, під Бахмутом, у грудні 2023 року. Він з побратимами заходив на ворожу позицію для "зачистки", але через неповну інформацію від розвідки багато піхотинців отримали важкі поранення або загинули. Евакуація була складною і довгою – фактично воїни були змушені витягували один одного самі, як мінімум до лінії розмежування.
"Нога і рука у мене були сильно пошкоджені, я наклав турнікети й намагався рухатися сам. Від «нуля» нас, поранених, вивезли танком. У Бахмуті надали першу медичну допомогу. Потім була Дружківка, перша операція, апарати на ногу і руку, далі – евакуація в Дніпро. Кінцівки вдалося зберегти, але травми були дуже складні: пошкоджені кістки, сухожилля, багато операцій. Загалом відновлення тривало понад рік", – розповідає ветеран.
Артем зазначає: увесь цей час компанія була поруч. Поки він був у госпіталі, "Інтерпайп" допомагав з медикаментами та лікуванням, а потім – із реабілітацією.
"Робоче місце за мною зберегли, і коли я зміг – я повернувся саме туди, звідки пішов. Повернення до роботи було непростим фізично. Десь я не справляюся так, як раніше, і колеги мене страхують, за що я їм дуже вдячний. Від мене не вимагають неможливого, але й не ставляться як до людини «зі знижкою». З часом я адаптувався, увійшов у ритм, і зараз почуваюся нормально", – жартома зазначає він.
Артем додає, що на його шляху повернення до цивільного життя після демобілізації дуже відчуває підтримку колективу. Є патронатна служба, є ветеранські зустрічі, спільні виїзди – не формальні, а живі зустрічі, часто на природі або в якихось цікавих місцях.
"Сьогодні найбільше відчуття стабільності мені дає робота. Після тривалого періоду бездіяльності це дуже важливо – мати рух, справу, відчуття, що ти знову в процесі.
Поки я ще не повністю відновився і не можу повернутися до служби, робота дає мені той баланс, який зараз потрібен", – зауважує герой.