За ці роки я навчилася самостійно збирати посилки, шукати бронежилети, турнікети, ліки, амуніцію. Іноді здавалося, що я вже бачила все.
Однак, коли мені запропонували відвідати патронатну службу компанії "Інтерпайп", я зрозуміла, що хочу подивитися, як це працює на більш системному рівні, та глибше зрозуміти, як великі бізнеси турбуються про своїх співробітників. Бо коли велика компанія бере на себе частину турботи про своїх підлеглих — це не просто логістика, це культура підтримки. Тож я зібрала речі й поїхала в Дніпро.
Дніпро. День 1. Українська промислова компанія Інтерпайп
В офісі Української промислової компанії ІНТЕРПАЙП
Мене зустріли в офісі, який водночас є і штабом, і складом. Одразу стало зрозуміло, що люди приходять сюди не просто працювати — вони тягнуть великий фронт роботи. На складі — купа коробок із логістичними стікерами, біля стіни — стопка спальників, у кутку — з десяток коробок із турнікетами.
"Це остання модель турнікетів, сертифіковані, хороші", — пояснює керівниця Патронатної служби Юлія Кишинська, проводячи мене до складу. Такий склад в "Інтерпайпі" виглядає, чесно кажучи, як у великій логістичній фірмі: ряди полиць, кожна коробка промаркована, усе підписано, акуратно викладено. Але за кожним пакунком — людина. "Оце — на Харківський напрямок: хлопці попросили аптечки, бо там нестача. Це — на Донеччину: старлінк і зарядна станція. А ось тут — дрони", — розповідає Юлія.
За словами координаторки Яни Уварової, на кожного військового у них заведено окремий файл. У таблицях — розміри одягу та взуття, контакти близьких, повна історія взаємодії. Щодня хтось просить нову фліску, хтось — щоб просто зателефонували. І це не перебільшення.
Вона також зазначила, що у кожного координатора приблизно 200 підопічних, тобто 200 військових, з якими ведеться постійна комунікація.
"Якщо хлопець потрапляє в лікарню — ми дізнаємося, де саме, що потрібно. Допомагаємо з ліками, іноді з побутовими речами. Буває, що родина не може приїхати — тоді ми намагаємося замінити їх. Пакунок із домашніми речами, трохи солодощів, листівка — і він вже не один", — зазначає Яна.
Серед коробок я бачу маленький пакунок. У ньому акуратно складені дитячі малюнки. Питаю, що це. "Ми іноді вкладаємо такі речі в посилки. Дитячий малюнок — це потужна штука. Хлопці потім надсилають фото, як малюнки приклеєні в бліндажах, і кажуть, що це їхній оберіг", — ділиться Юлія.
Патронатна служба ІНТЕРПАЙП
Ми піднялися на дев’ятий поверх — в "офіс" Патронатної служби. Це справжнє серце всього процесу. У кабінеті висять десятки прапорів і шевронів. Каски з підписами на згадку, невеликі сувеніри — у кожної речі своя історія.
"Оцей прапор — від 93-ї, а ось цей — з Бахмута, ще до того, як усе там перетворилося на пекло", — розповідає Юлія, показуючи на тканину з автографами. У кімнаті, де працюють координатори, не стихала робота. Хтось говорив телефоном та заповнював таблиці, хтось формував список на нову передачу. Усе це виглядало як оперативний центр великої операції. Але замість військових у камуфляжі — дівчата та хлопці з ноутбуками.
Координаторка Яна сиділа з телефоном у руці, видно було, що день у розпалі — вона вже встигла попрацювати з десятками запитів. "Буває, що хлопці дзвонять просто поговорити. Підтримка — це не завжди про посилку. Ми — зв’язок із домом, із нормальним життям", — зазначає вона.
Я розпитую про найболючіше — про полонених і загиблих. Юлія зітхає, видно, що тема непроста. "Ми на зв’язку з родинами ще до того, як щось сталося. Ми знаємо дружин, мам, сестер, дітей. Через них передаємо пакунки, через них часто отримуємо запити. А коли трапляється біда — ми не зникаємо. Це дуже важливо, адже люди мають знати, що вони не залишилися сам на сам із горем", — розповідає вона.
Інтерпайп також опікується і дітьми загиблих, зниклих безвісті і полонених військових. "На Миколая ми завжди питаємо дитину, чого вона хоче. Не купуємо просто якусь іграшку — шукаємо саме те, про що мріє. Велосипед? Гітара? Конструктор LEGO, який не могли дозволити?" — розповідає Кишинська.
У Патронатній службі мені також довелося познайомитися з координатором Дмитром Зайченком. Його історія запам’яталася особливо. Він колишній військовий, служив у 47-й бригаді, а нині працює тут. "Після демобілізації я не міг повернутися до звичайного життя. Робота в ресторані, розмови про побут — усе дратувало. А тут я зрозумів, що можу бути корисним", — розповідає він. Як і іншим ветеранам, Дмитру надають медичну, психологічну та юридичну підтримку. І дослухаються до його досвіду військового, він сам координує запити, допомагає бійцям та спілкується з родинами.
Корпоративна поліклініка ІНТЕРПАЙП
Після щирої розмови з координаторами мене запросили до корпоративної поліклініки "Інтерпайп". Щойно зайшовши всередину, одразу стало видно, що тут усе працює злагоджено: терапевти, хірурги, фізіотерапія, лабораторія — повний спектр медичних послуг для працівників компанії. Та найцінніше — у клініці надають допомогу й тим, хто працював на підприємстві, а зараз став на захист країни.
"Ми своїх не залишаємо. Людина, яка повернулася з фронту, може отримати тут все — від консультації терапевта до підтримки психолога. Якщо вона зараз на позиціях — ми зв’язуємось телефоном, призначаємо лікування, висилаємо ліки прямо туди", — розповіла мені директорка поліклініки Тетяна Каптелова.
Під час нашої розмови Тетяна показує таблицю з іменами, діагнозами, історією звернень. "Усе фіксуємо, стежимо, хто що потребує. Це не потік людей — це конкретні наші хлопці, яких ми знаємо давно, ще з цехів", — наголошує вона.
Мені також стало відомо, що просто зараз на першому поверсі клініки активно будують Центр підтримки ветеранів. Реконструкція вже майже завершена, а відкриття планують у вересні.
"Тут буде новий простір, де працюватимуть лікарі, психологи, реабілітологи. Також плануємо впроваджувати арттерапію, йогу, групові зустрічі, особисті консультації. Важливо працювати з внутрішніми переживаннями, адже людина може бути цілою зовні, але розбитою всередині. Головне — не залишити її саму з цим", — зазначає Тетяна.
У тій же клініці я поспілкувалася з психологинею Вікторією Блищик, яка працює з ветеранами. Вона розповіла, що найважливіше — просто бути поруч. "Ветерани не завжди одразу готові говорити. Але якщо ти поруч, якщо не тиснеш, не моралізуєш — вони самі відкриваються, і тоді починається справжня робота", — каже вона.
За її словами, у багатьох хлопців — ПТСР, тривожність, синдром провини. Але є й ті, кому просто потрібно, щоб хтось вислухав, визнав їхні почуття нормальними, не дивився зверху. "Ми працюємо з кожним індивідуально. Тут немає конвеєра. Є люди, які повертаються до нас знову і знову. І ми завжди поруч", — говорить психологиня.
На підприємстві ІНТЕРПАЙП
Після візиту до клініки мене запросили на одне з підприємств, щоб подивитися, як "Інтерпайп" повертає до цивільного життя ветеранів.
Мене зустрічає Максим Горбатюк — керівник машинобудівного комплексу. "Ми добре розуміємо, що не кожен може повернутися на ту саму посаду, де працював до війни. Хтось не може стояти довго, комусь складно переносити вагу. Тому ми підбираємо навантаження та завдання під кожну конкретну людину, підлаштовуємо графік роботи, побутові умови", — розповідає він дорогою цехами.
Бачу в цеху чоловіка на протезі. Він працює впевнено, точно, виважено. "Ось Віталій — повернувся до нас після ампутації. Три місяці навчався бути оператором верстата з ЧПК, а тепер працює самостійно", — зазначає Горбатюк.
Максим показує ще кілька робочих місць, де трудяться ветерани. Каже, що кожен ексвійськовий отримує комплексну підтримку. "Спершу — медогляд, потім — навчання. Пояснюємо, що можна, що не варто. І головне — ніхто нікого не змушує. Людина має сама хотіти повернутися. І коли вона бачить, що тут її чекають, що тут про неї подбали — це дає силу", — підкреслює керівник.
Дніпро. День 2. Пасіка
Захід для ветеранів інтерпайп
Здавалося, я вже побачила все. Однак на другий день мого перебування в Дніпрі мене запросили на захід для ветеранів, який "Інтерпайп" організовує регулярно — щотижня. Це лише один із багатьох форматів підтримки, які компанія створює для працівників, їхніх родин і дітей, зокрема тих, хто пройшов війну.
Зібрались усі на пасіці, серед зелені та вуликів. Коли я приїхала, на місці вже було понад 40 людей: ветерани, їхні родини, діти, координатори. Всі обіймалися, сміялися, раділи зустрічі, хоча ще рік тому більшість із них навіть не знали один одного.
На першій локації — накриті столи з чаєм, домашніми смаколиками і свіжим медом, потім прогулянка територією. Хтось слухав історії про життя бджіл, хтось — рибалив. Саме біля ставка я побачила чоловіка з протезом. Пізніше я дізналася, що Ярослав отримав поранення на фронті, пройшов протезування, але не лише не зламався, а й повернувся до роботи в одному з цехів "Інтерпайпу". Він зізнається, що компанія підтримувала його і під час служби: передавали тактичну амуніцію та техніку, бронежилети, приладдя для розмінування і навіть їжу для його собаки.
Поруч я зустріла дівчинку, котра тримала за руку свого тата, який після важкого захворювання під Авдіївкою демобілізувався і влаштувався на підприємстві, а нещодавно ще влаштував туди й свою дружину.
"Мені подобається ходити на такі заходи з татом. У Нікополі через обстріли піти нікуди, а тут ми разом", — зазначила донька ветерана.
Координаторка "Інтерпайпу" розповіла, що все починалося з іпотерапії, а тепер уже є десятки форматів реабілітації: риболовля, майстер-класи, гончарство, розпис подушок, бджолярство. "Ми пробуємо різне, радимося з психологами. Комусь потрібен спокій, комусь — рух, а комусь — просто побути з тими, хто розуміє", — зауважила вона.
Після чаювання розпочалась творча частина — розпис подушок. На мій подив, малювали всі, навіть мужні ветерани взяли до рук пензлі й разом із дітьми виводили на тканині кольорових бджілок. Завершився день спільною вечерею — смачною, простою, домашньою і, головне, теплою. Як виявилось, патронатна служба "Інтерпайпу" — це злагоджена система турботи, яка охоплює кожного військового і його родину, від першого запиту до повернення додому.
